Рівно 4 роки тому, 13 червня 2014 року, українські військові та добровольці звільнили місто від окупантів.Цей день став переломною датою в історії війни на Донбасі
Опубліковано espreso.tv Вівторок, 12 червня 2018 р.
Це 4-й корпус ПДТУ, що на вул. Грецькій. Всередені корпусу ДНР-ці лишили після себе жах: знищили особисті справи студентів, розграбували техніку, в підвалі “зберігали” пляшки з сечею, притому у великій кількості, вікна були вибиті, двері зламані, в аудиторіях зробили спальні – спали на матрасах, які забрали з ваггонів поїздів, харчувались, палили тут же, гасили цигарки об стіни і підлогу. Запаси їжі у великій кількості (мішками, коробками, ящиками, напої і соки, пиво, горілка були “зроблені” із супермаркетів, що розташовані поруч, з АТБ, наприклад. А ще в підвалі знайшли великі плями крові. Відразу ж після звільнення розпочався ремон.
Ремонтні роботи і зобов’язання щодо термінів його закінчення взяли на себе комбінати “ММК ім. Ілліча” і “МК “Азовсталь”. Керували ремонтом Вадим Бойченко і Олександр Голтвенко – заступники директора з персоналу і соціальних питань на “ММК ім. Ілліча” і “Азовсталь” відповідно. Корпус повинен був “прийняти” студентів уже 1 вересня 2014 року. Проректо з адміністративно-господарської діяльності ПДТУ Сергій Греков безпосередньо керував роботами і щоденно розпочинав і закінчував робочий день з корпусу № 4. Сергій Семенович згадує: “Вадим Бойченко і Олександр Голтвенко контролювали ремонтні роботи щоденно, всі угоди і контроль за виконаними роботами з боку підрядників здійснювали саме вони. Вони були ентузіастами в цій роботі. Ми до цього часу вітаємося і згадуємо той незвичайний ремонт нашого корпусу. Для кожного із нас, то була справа честі!” А ще Сергій Греков додає: “Корпус звільнили, підйомним краном, що надав комбінат Ілліча, вивезли плити, з яких були утворені барикади на вулиці Грецькій, і посеред вулиці лишилися парти, стільці,вони були використані також як барикади. Це була гора із меблів. Із робочої сили, здатної занести все це в корпус, лишилися я і комендант. Постало питання, що з цим робити? Не знаю, звідки взявся Олександр Царек – теперішній голова Кальміуської райадміністрації і з ним Сергій Бабачанах. Вони декілька разів зателефонували і через короткий час зібралися молоді хлопці – всі були працівниками комбінату Ілліча, але перш за все – вони всі були випускниками нашого ПДТУ. За дуже короткий перід часу, парти і стільці були занесені і розставлені в аудиторіях, де була можливість це зробити. Ось так для нас виглядав день звільнення Маріуполя 13 червня 2014 року”
Ми починали о третій ранку. 159 азовців в штурмовій групі, частини НГ та «Дніпро-1» в очепленні, придана «зушка» на «шишизі» 72-ї бригади, з шикарним, хоча й занадто веселим екіпажем.Хлопці поспали години чотири, мені не вдалося – всю ніч переконували генералів, у тому, що штурм можливий. Переконали.Найбільш дивний – перехід. Темрява, суворі обличчя, тиша. Ніхто не хоче порушувати цю священну тишу і темряву. Здається, вони захищають людей, роблять їх невразливими. Радіообмін мінімальний, бійці в кузовах камазів і пікапів говорять пошепки, або мовчать. Так само безшумно висаджуються з бортів, розгортаються в порядки.І от перехід. З першими променями сонця суворі обличчя виявляються майже дитячими. Перший постріл, за ним – вибух. Тишу розірвало разом з темрявою. Пекельна канонада, команди і мат. Тут головне не збавляти темп, подавити ворога, приголомшити, розчавити! Більше вогню, більше команд, більше мату! Забава почалася, звільнення почалося!Коротше кажучи, звільнили ми тоді Маріупіль. А я яскраво так, ніби минуло 4 години, а не 4 роки запам'ятав своїх братів у той день. Запам'ятав не тими, кого вони вдавали в простому житті: не студентами, спортсменами, юристами, сидільцями, школярами чи менеджерами з продажу. А тими, ким вони були насправді: героями античного епосу, що пливуть на кораблях до Трої, чи героями козацьких дум, які на чайках через буремне Чорне море рвуться до Стамбула.Пам'ятаю добре кожного з них: Легіонера, пораненого в перші секунди бою, його чотового Вітальоса, по обличчю якого було зрозуміло, що краще поранили б його; Палія в єдиному важкому бронежилеті за «утьосом», в кузові саморобного гантрака, який ми назвали «Пряник», Малюка – зовсім підсліпуватого, але його пообіцяли взяти в бій, якщо він з робочими за два дні доробить «Пряника». І от Малюк уже другий номер Палія. Пам'ятаю пораненого Хорса, дикі очі й прохання не відправляти в лікарню до кінця бою. Пам'ятаю Бендера з гранатометом, який і пішовши з «Азова», ще десятки разів ходив за лінію, брав росіян в полон, а зараз сидить в Сумах – непорозуміння. Колю Ядра і його акробатичні трюки, того Ядра, який загине разом з розвідгрупою під Новоазовськом. Байду, що носився по прострілюваній Грецькій з коробами пк для Іспанця. Пам'ятаю Бубу, Рому Сатану, Боцмана і спокій Душмана (бій – єдине місце, де ця людина буває спокійною). Вони вели основну штурмову групу. Кулеметників Бормана і Менеджера в синій мастерці. Пам'ятаю запал першого і холоднокровність другого. Пушкіна – хорошого дядька, бізнесмена з Бердянська. Знаючи, що нам не вистачає водіїв, він сів за кермо автобуса і повіз першу штурмову групу. Навіть Корчинського, який витягав Легіонера – пам'ятаю.Пам'ятаю ВСІХ до одного. І якщо кого не згадав – це тому, що текст і так нечитабельний вийшов. Вибачте, брати.Дух літа 14-го відкрив нам очі на те, хто ми є. У ті скажені дні в нас не було професії, соціального статусу, партійної приналежності і будь-яких інших умовностей. Ми були тими, ким народилися – українцями. І це внутрішнє відчуття єдності робило нас непереможними, відчуття, що немає нічого ціннішого, ніж Батьківщина. Поки цей переможний дух 14-го існує – Україна буде стояти, коли ним проникнеться вся Нація – Україна стане Великою!Зі святом звільнення Маріуполя, Українці!
Опубліковано Андрієм Білецьким Середа, 13 червня 2018 р.